Солдатських листів уривки-листочки:

«Живий, здоровий, сумую по дочці,

Як ти там, люба, як мама й синочок?

Переможемо й вернусь, обіймаю» – і досить…

Немає цінніше простих цих рядочків

Для дружин, матерів, сестричок і дочок.

Їх душі гріють листи ночами,

Вірять і ждуть – чоловіки обіцяли!

Можливо, завтра вони повернуться,

Ранком туманним по подвір’ю пройдуться,

Міцно обнімуть, скажуть рідні:

«Усі ми вернулись, усі ми живі»

І будуть сім’ї парками гуляти,

І буде сонце над ними сіяти.

А поки серця матерів ще болять,

Солдатські листи крізь кулі летять…

Музиченко Анна

Мабуть, рідним дуже важко читати фронтові листи, знаючи, що кожен може виявитися останнім, а наступний стане «похоронкою».

Ще з часів Другої світової війни жінкам доводилося чекати, знесилюючись від довгого очікування новин, лише здогадуючись, якими вони будуть. Чи доведеться радіти, чи плакати? Всі знають, що діти не мають йти з життя раніше від батьків, тому найбільший страх – втратити дитину, побачити її востаннє. Найважче, мабуть, матерям: як це? Чому? За що велася боротьба? Чому саме так? Здається, в такі моменти зникає почуття патріотизму і боргу перед Батьківщиною. Все стає другорядним, неважливим.

Кілька років тому, ставши свідком татової розмови з товаришем, який повернувся з Російсько-чеченської війни, було важко і страшно слухати, як здорові, здавалося б, родичі загиблих падали замертво, не витримавши гіркої звістки. Тоді ховали матір і сина поруч: син помер за Батьківщину, а мати – за сина.

Ще важчою стає доля батьків, коли на фронт ідуть дівчата, майбутні матері, хранителі сімейного вогнища. Мій дідусь казав, знаючи, що хочу вступати до воєнної академії: «Твій обов’язок – сидіти вдома і радіти життю, чоловіки мають жінок захищати! Не лізь у чужу справу!» Можливо, це досить егоїстично з боку чоловіків, але так заведено здавна: жінка оберігає дім, а чоловік – Вітчизну.

За своєю природою світ дуальний: якщо є чорне, то має бути й біле. Так і в Україні: окрім «гінців» з поганими новинами, яким, на щастя, вже не відрубують голови, є посланці з звістками про повернення з війни. Реакція кожного є різною. Ні, це не шалені й веселі стрибки, веселощі, крики; часом це недовіра і шок, затамоване дихання і струмочки радісних сліз, що не можна зупинити.

А як боляче спостерігати за подіями, які відбуваються на сході України зараз. Скільки красивих, здорових, сильних чоловіків помирають за свою країну, залишаючи сім’ї , скільки повертаються без рук, ніг… За що це їм? Це ж чиїсь діти, батьки, дідусі.

У нашій школі є дві мами, які відпустили своїх дітей на війну. Зі сльозами і мольбою відпускали їх, але у відповідь чули: «Мамочко, не плач, ти ж знаєш, що я – чоловік, це мій святий обов’язок. Ти молись – і я повернусь з перемогою». Бачила не один раз, як Задачіна Оксана Вікторівна, секретар нашої школи, відповідала на телефонний дзвінок свого сина зі сльозами на очах і тремтячими руками ледь могла ввімкнути його. Але як тільки чула голос свого героя, то переводила подих і падала на стілець, намагалася вгамувати емоції, говорила і слухала, намагаючись не пропустити жодного слова.

Друга мама – Ільченко Лариса Петрівна, лаборант школи, яка теж кожного дня чекає звісточки від сина-героя, що все добре, що живий… Вона, як і більшість жінок виплакала всі сльози, але до сих пір вірить і знає, що все буде добре, що скоро повернеться додому – обійме рідненького, притисне до серця… Матері народжують дітей, виховують їх, вкладають частинку своєї душі не для того, щоб дітей забирала ненажерлива війна. Хоча самі розуміють, що ще змалечку гартувався сильний характер, звідти і виріс їх патріотизм. Ми пишаємося нашими Героями!

Минають часи, та емоції залишаються незмінними. Щастя, сум, радість, і горе щільно переплітаються в нашому житті. Дуже часто бажання стати щасливим в особистому розумінні, робить нещасними інших людей. Саме це є основною причиною війни, яка приносить негаразди в наше життя. Варто згадати один з мирних закликів: «Миру – мир!», щоб надходили лише хороші звістки. «Але поки серця матерів ще болять, Солдатські листи крізь кулі летять».